?

Log in

Previous 10

Oct. 31st, 2012

\\\

8.
Всі індустріальні міста влітку різні. Завжди є одна-дві риси, притаманні окремо кожному містові. Це може бути і хороша риса, і погана, але вона є – ця характерна ознака, за якою можна безпомилково визначити, що ти опинився, наприклад, у Шахтарську, у Маріуполі, чи тій самій Макіївці.
Взимку індустріальні міста перетворюються на захаращені сльотаві пустелі, до самого видноколу вкриті брудним снігом і людьми в темному одягові, що сновигають у протягах між однотипними забудовами пізньорадянської епохи. В цьому є щось настільки обеззброююче, що кожного разу, вийшовши в зимове місто з оселі, ти втрачаєш бажання жити. І це стосується не бомжів, ні. Мене це відчуття не відпускало і в старому житті, де я мав стабільну роботу, затишну квартиру, кар’єрні перспективи і навіть був закоханий. Тотальна, всепоглинаюча і всевидюча депресія не відпускає мешканців таких міст цілодобово, в будь-який час, а взимку тисне із такою силою на думки, що ринки, маршрутки, вокзали, борделі і робітничі розливайки стають вмістилищем неймовірної кількості потенційних самогубців. Ось так вийдеш за хлібом і ніколи не знаєш, чи повернешся до свого холодильника з типовою хавкою і неодмінним кількапляшковим запасом «Сармату», до свого коханого телебачення, і зручного проваленого дивану, дбайливо прилаштованого на безпечній для очей, але вбивчій для мізків відстані від блакитної прірви монітора. Ніколи не знаєш, чи повернешся, бо бажання обірвати цю драну нікчемність може наздогнати тебе будь-якої хвилини, на будь-якій ділянці цього завченого напам’ять міста.
Поки ми з Сєрим тряслися в автобусі до міста, я думав про все це, і так гірко чогось стало, що я запропонував йому сьогодні понишпорити не серед тих бетонних одноманітних блоків, де ми завжди шукали їдло, а в невеличкому райончику, званому серед місцевих Бендер, і забудованому сталінками, серед яких, як я вже помітив, депресія помічалась слабше. Те, що я колись жив у цьому районі мене не турбувало, сором я вже втратив і не страшився зустріти знайомих.
Так вже склалося, що Бендер – район дуже дивний. Не знаю навіть, чи на Донбасі існує ще щось подібне. І ось у чому справа: до війни тут проходила промислова гілка залізниці, з шахт на металургійні заводи цими пустирями рухались вагони з вугіллям і теплушки з людьми, із заводів везли продукти хімічного виробництва і гуркітливі металеві деталі до міст Сталіно та Ясинувата. За часів фашистської окупації цей шлях був розбомблений так, що відновити його не брався ні один спеціаліст, а коли після двох років евакуації до міста повернулися люди, на цьому місці було вирішено будувати новий великий завод, а поруч із ним – житловий район, де мали би оселитися ті, хто за власним бажанням, та і небажанням, був перевезений сюди, на відбудову Донбасу.
Місцеві партійні осередки застосували свій звичний, давно вироблений метод – на зведення зганяли людей з усіх кінців Союзу, сподіваючись, що національні риси кожного з них із часом розчиняться в загальному казані, і тут, в мартенах Донеччини виплавиться кристально чиста Радянська Людина.
На будівництві нового заводу і району задіяли декілька тисяч людей, переважно з щойно приєднаної західної частини УРСР, Полтавщини та Подніпров’я (яке і донині для багатьох донбасівців, як це не парадоксально, часто є початком України Західної). До Макіївки приїхали погорді галичани, усміхнені молоді дівчата з колишніх козацьких хуторів понад Дніпром, замислені волинянки, прості і щирі закарпатці та буковинці, а також кілька осіб, що вперто називали себе русинами і гуцулами. Вони котилися сюди, як більярдні кулі котяться в лузи – хто сам прагнув, кого зачепило і потягло випадковим рикошетом, хто з цікавості підійшов надто близько до краю, і провалився. Провалився в ці шахти і горлянки новозбудованих мартенів, у в’язкі п’ятирічні плани, зав’яз втомленими ногами у високій степовій траві. Їдучи на Донбас, вони знали, що звідси мало хто повертається. Але масованими навалами прагнули сюди дістатися з якимось непояснюваним мазохізмом.
Але все-таки тут, на чужині, вони не розчинилися, не розпорошилися, а навпаки – злилися в єдине, монолітне, нерушиме ціле, що, кажучи відверто, зовсім не властиво українцям. Гостинне місцеве населення лагідно називало їх «бандеровцями», все їхнє будівництво – «Бандерстрой». Згодом це трохи видозмінилося, і набуло як вигляду, так і назву Бендер.
Це – розтягнена в часі диверсія. Починаючи з п’ятдесятих років у самому серці Донбасу, не так вже й далеко від центру Макіївки,у краю комуністів та російськомовних на всі сто відсотків українців, існує цілий мікрорайон, що назву свою отримав від імені проклятого Степана Бандери, який, як відомо, із комуністів робив шашлик у себе на дачі під Станіславовом, а російських немовлят і дітей зрадників Неньки регулярно вживав замість печива до ранкової кави. Ходять чутки, що аж до середини 70-х років тут існувало підпілля, організоване найбільш жвавими переселенцями – справжня тобі мережа культурного опору, яка налаштувала контрабандні канали надходження на Бендер усіх найактуальніших новинок світового кінематографу, літератури, музики, зображувального мистецтва. Обрані збиралися в підвалах, у нетрях бомбосховищ, щоб слухати заборонені платівки, приходили в гості одне до одного, і до пізньої ночі сиділи на кухнях, де в таємних шпаринах причаїлися книги авторів, яких генеральна лінія партії ніколи не рекомендувала би до прочитання.
Збереглася навіть легенда, що в одній із квартир на першому поверсі будинку, де вже років тридцять розташована малоприбуткова перукарня, свого часу відбулися читання абсолютно нелегальної збірки Василя Стуса «Зимові дерева». І жоден із присутніх ні єдиним словом надалі не обмовився про те, що брав участь у такому екзотичному, на той час, заходові. Вони просто розійшлися по домівках, де в кухнях пахло дешевим тютюном, свіжим хлібом, і одеколоном «Нічна Москва», а потім вляглися до своїх стандартизованих ліжок, і один тільки Господь насправді знає, скількох внутрішніх зусиль їм коштувало демонстрування чортячої непохитності і холоду, коли в грудях ревів вулкан, розбуджений великим поетом.
Ці люди жили подвійним життям, і ця роздвоєність найбільш повно проявилася у тому, що тут свого часу існувала альтернативна топоніміка. Цього райончику стосуються сім вулиць, безліч дрібних провулків, а також дві площі – і кожен із цих об’єктів до певного часу мав назву, що категорично розбігалася з офіційною. Наприклад львів’яни, що компактно мешкали в будинках на вулиці, де трохи нижче була музична школа, дали своїй вулиці ім’я Станіслава Людкевича, площа перед заводським палацом культури неофіційно носила ім’я Грушевського, а та, де стояв (та й досі непохитно стоїть) батюшка Ленін – іронічно називалася Площею Свободи. Також старі люди пам’ятають уживані, замість звиклих радянських назв, вулиці імені Стуса, Олекси Тихого та Василя Симоненка.
Зрозумівши безглуздість протистояння цілій системі, адекватно оцінюючи свої можливості і чітко відчуваючи в повітрі настрій відчаю стосовно майбутньої самоідентифікації їхніх дітей, яких неодмінно мало перемолоти жорна повальної сов’єтизації, ці люди прийняли рішення жити так, ніби нічого не сталося, і їм все дозволене, тільки право це на вседозволеність варто використовувати обережно.
І це триває вже більше шістдесяти років. Напевно, цей квадрат, що на мапі міста обмежений чотирма вулицями і займає в сумі не більше восьми кварталів, лишається єдиним місцем у Макіївці, де можна досі почути українську мову. Щоправда, здебільшого від старших людей, від тих, кому вже під вісімдесят, – ця славетна армія відбудовників і колонізаторів помалу просотується на той бік існування, забираючи із собою останні спогади про міжвоєнну Польщу, про невимовну красу полонин і дніпровських схилів, про ту красу і пристрасть, які просто не видно навіть із найвищих териконів Донбасу. Їхні діти вже зразково русифіковані, а онуки, що виросли за часів Незалежності – і поготів. Але кожен із них виріс в україномовному світі, обмеженому чотирма вулицями, і тому зараз відносно легко переходить на мову своїх бабусь та дідусів за потреби.
Ну, власне, як і я. Маючи українське коріння, я був абсолютно російськомовним до того часу, поки мене, мов малого цуцика, не підібрав Славко. І говорячи з ним вперше, я здивовано помітив, що язик мій сам виштовхує із розбитого рота українські слова, що я майже не замислююсь, добираю вдалих і влучних речень. Це мене настільки вразило, що з того моменту я більшу частину часу говорю українською. І я не вважаю себе зрадником чи конформістом, – я просто повернувся до своїх витоків, до першоджерел, які система послідовно намагалася закидувати камінням.
Шкода, що це все я спромігся зрозуміти опинившись на вулиці.

Apr. 18th, 2012

18.04.2012



пригадалося читання чубая на даху гуртожитку в донецьку у 2005 році

Apr. 17th, 2012

Життєва філософія кота Мурра

Е.Гоффман

Мене знов узяли, тепер уже дві руки, набагато лагідніше, ніж уперше, і поклали на теплу, м'яку підстилку. Мені ставало все краще і краще, і я почав виявляти своє внутрішнє вдоволення дивними, і тільки моєму родові властивими звуками, які люди звуть досить приємним словом "мурчання". Так я робив швидкий, величезний поступ у освіті й вихованні. Яке щастя, який чудовий подарунок богів - мати змогу виявляти своє фізичне вдоволення звуками й жестами! Спершу я мурчав, потім у мені прокинувся незрівнянний талант вишукано задирати хвіст, а далі і дивовижний хист одним-однісіньким слівцем "няв" віддавати радість і горе, захват і втіху, страх і розпач,коротше, усі почуття і пристрасті в їхнім різноманітних відтінах. Що варта людська мова проти цього найпростішого з усіх способу виявлення почуттів?

17/04/2012

а вас сьогодні уже відвідала якась геніальна думка??? ну, чи хоча б якась не зовсім звична для вас?)

Apr. 13th, 2012

уривки з поточного матеріалу для опрацювання

Я читаю цю книгу, і, якщо не брати до уваги деякі дрібні деталі, в мене виникає враження, що автор живе в сусідньому зі мною під'їзді.




Представьте себе только конкретно:
В подвальном помещении, состоящем из двух полутемных комнат, живет рабочая семья из семи человек. Из пятерых детей младшему, скажем, три года. Это как раз тот возраст, когда первые впечатления воспринимаются очень остро. У даровитых людей, воспоминания об этих годах живы до самой старости. Теснота помещения создает крайне неблагоприятную обстановку. Споры и ссоры возникают уже из-за одной этой тесноты. Эти люди не просто живут вместе, а они давят друг друга. Малейший спор, который в более свободной квартире разрешился бы просто тем, что люди разошлись бы в разные концы, при этой обстановке зачастую приводит к бесконечной грызне. Дети еще кое-как переносят эту обстановку; они тоже спорят и дерутся в этой обстановке очень часто, но быстро забывают эти ссоры. Когда же ссорятся и спорят старшие, когда это происходит изо дня в день, когда это принимает самые отвратительные формы, тогда эти тяжкие методы наглядного обучения неизбежно сказываются и на детях. Ну, а когда взаимная грызня между отцом и матерью доходит до того, что отец в пьяном состоянии грубо обращается с матерью или даже бьет ее, тогда люди, не жившие в такой обстановке, не могут даже представить себе, к каким все это приводит последствиям. Уже шестилетний ребенок в этой обстановке узнает вещи, которые и взрослому могут внушить только ужас. Морально отравленный, физически недоразвитый, зачастую вшивый такой молодой гражданин отправляется в школу. Кое-как он научается читать и писать, но это — все. О том, чтобы учиться дома, в такой обстановке не может быть и речи. Напротив. Отец и мать в присутствии детей ругают учителя и школу в таких выражениях, которые и передать нельзя. Вместо того, чтобы помогать ребятам учиться, родители склонны скорей положить их на колени и высечь. Все, что приходится несчастным детям слышать в такой обстановке, отнюдь не внушает им уважения к окружающему миру. Ни одного доброго слова не услышат они здесь о человечестве вообще. Все учреждения, все власти здесь подвергаются только самой жесткой и грубой критике, — начиная от учителя и кончая главой государства. Родители ругают всех и вся — религию и мораль, государство и общество — и все это зачастую в самой грязной форме. Когда такой паренек достиг 14 лет и кончил школу, то большею частью бывает трудно уже решить, что в нем преобладает: невероятная глупость, ибо ничему серьезному он научиться в школе не мог, или грубость, часто связанная с такой безнравствственностью уже в этом возрасте, что волосы становятся дыбом.
У него уже сейчас нет ничего святого. Ничего великого в жизни он не видел, и он заранее знает, что в дальнейшем все пойдет еще хуже в той жизни, в которую он сейчас вступает.
Трехлетний ребенок превратился в 15-летнего подростка. Авторитетов для него нет никаких. Ничего кроме нищеты и грязи этот молодой человек не видел, ничего такого, что могло бы ему внушить энтузиазм и стремление к более высокому.
Но теперь ему еще придется пройти через более суровую школу жизни.
Теперь для него начинаются те самые мучения, через которые прошел его отец. Он шляется весь день, где попало. Поздно ночью он возвращается домой. В виде развлечения он избивает то несчастное существо, которое называется его матерью. Он разражается потоками грубейших ругательств. Наконец подвернулся «счастливый» случай, и он попал в тюрьму для малолетних, где его «образование» получит полировку.
А наши богобоязненные буржуа еще при этом удивляются, почему у этого «гражданина» нет достаточного национального энтузиазма.
Наше буржуазное общество спокойно смотрит на то, как в театре и в кино, в грязной литературе и в сенсационных газетах изо дня в день отравляют народ. И после этого оно еще удивляется, почему массы нашего народа недостаточно нравственны, почему проявляют они «национальное безразличие». Как будто в самом деле грязная литература, грубые сенсации, киноэкран могут заложить здоровые основы патриотического воспитания народной массы.

Apr. 12th, 2012

(no subject)

12.04.
сьогодні рік, як помер Паша Семернін. Чувак, сподіваюсь, тобі там добре.

ну а в мене в найближчих планах Львів, Чернівці і Хмельницький. Ну і може ще щось, хз

Apr. 11th, 2012

11/04/12

схоже, що одним з моїх улюблених письменників з квітня 2012 стає John Fowles.

Apr. 2nd, 2012

why so serious?

I.

i_seek_me (11/01 20:53): Ти впевнена, що хочеш цього? Ну, тобто... Ти добре подумала?

partizanka (11/01 20:54): Так!!! Я давно хочу від Тебе дитину. Хлопче, мені світ кришиться, коли я не маю підтвердження Твоєї любові.

i_seek_me (11/01 20:54): Ну може тобі вистачить якогось меншого підтвердження?

partizanka (11/01 20:55): Ні! Зроби мені дитину... Я ніколи ні про що Тебе не просила, не

відмовляй мені! Ми обидвоє готові, все буде гаразд!

i_seek_me 11/01 20:59): Добре... Ти маєш рацію. Зрештою, я тебе теж кохаю:)

partizanka (11/01 21:03): Я хочу дівчинку...

i_seek_me (11/01 21:05): Мені теж більше хочеться дівчинку:) Таку, знаєш, - невловимо

красиву... Вона буде схожа на Тебе.

partizanka (11/01 21:06): Підлизуєшся..)

i_seek_me (11/01 21:06): Анітрохи... Як ми її назвемо? Які імена Тобі подобаються?

partizanka (11/01 21:08): Ірина, Мар'яна, Стефка, Олена...

i_seek_me (11/01 21:09): Давай назвемо її Стефкою? Таке гарне ім'я...

partizanka (11/01 21:14): Давай, милий:))

Далі все відбувається дуже швидко і звично: кількома натисканнями клавіш створюється мейл stefka12@ukr.net, далі на цю скриньку реєструється акаунт в соціальній мережі. За п'ять хвилин вони мають першу спільну дитину, першу ознаку стирання кордонів поміж їхніми реальними і віртуальними життями, першу ознаку глибокого і безглуздого взаємопроникнення.

Потім вони ледве не половину ночі вигадують їй колір очей і структуру волосся, обговорюють риси дитячого обличчя, причому в цих питаннях вона охоче поступається йому, бо на жінках він розуміється набагато краще, і вміє так описати її власні риси, що partizanka, потай дуже незадоволена своєю зовнішністю, викидає білий прапор, зрозумівши, що їх донька буде красивою, і водночас неодмінно схожою на неї.

Натомість вона бере впевнений реванш, коли мова заходить про місто, де має народитися їх донька.

i_seek_me (12/01 02:23): Слухай, ну що ти вигадуєш! Вона має бути українкою, тут нема про що говорити!

partizanka (12/01 02:26): Послухай мене. Українкою вона буде в будь-якім разі, але я хотіла би, щоб Стефка народилася не в якомусь задрипаному райцентрі, де у пологовому будинку одні ножиці на цілий поверх, а в нормальному місті! Чому би нам не народити її в хорошому місті, за яке потім ні їй, ні нам не буде соромно?!

i_seek_me (12/01 02:29): Ну добре, тільки не кричи так.)

partizanka (12/01 02:30): Вибач... Просто ти неймовірно впертий.

i_seek_me (12/01 02:33): Не заперечую:) Ну, і в якому нормальному місті вона має з'явитися на світ?

partizanka (12/01 02:40): На цей рахунок в нас просто необмежені можливості, чи не так? Це може бути будь-яке місто! Барселона, Лондон, Турин, Праґа, Рейк'явік, Стокгольм, Мюнхен, Загреб, Венеція, Краків! Ну стільки ж міст, де можна почуватися щасливою...

i_seek_me (12/01 02:47): Це тому ти залишила Україну? Щоб бути ближчою до цих міст?

partizanka (12/01 02:59): Можливо. Не з'їжджай з теми, ок? Давай це буде Стокгольм? Я чула, в Швеції просто земні філії раю...

i_seek_me (12/01 03:01): Гаразд, хай буде Стокгольм. Я теж мрію про нього мрію:)

partizanka (12/01 03:03): От і чудово. Я кохаю Тебе.

i_seek_me (12/01 03:04): І я тебе.

Протягом кількох хвилин він знаходить в google максимально близьке до їх вигадки фото маленької дівчинки, і встановлює, як основну світлину сторінки.

partizanka (12/01 03:19): Правда ж, наша донька найкраща в світі?

i_seek_me (12/01 03:20): Так, найкрасивіша... Схожа на тебе.

В передсвітанковій кімнаті темно, хіба що в куті, між вікном і книжковими шафами мерехтить блідий оазис штучного світла. Монітор невпевнено вихоплює з темряви його напружене обличчя, якісь пляшки при столі, і кілька блокнотів. Він дивиться на фото Стефки, і розуміє, що дівчинка і справді схожа на partizanka.

partizanka (12/01 03:49) : Можна я подзвоню тобі зараз?

i_seek_me (12/01 03:49): Так, давай.

За хвилину весь монітор затуляє рухома картинка її відеодзвінку, і в тиші лунає голос: "Привіт, я люблю тебе."

Вона виглядає радісно, але змучено. Ніби і справді - після пологів.



II.

partizanka (18/01 14:00): Привіт, Ти так несподівано зник... Все гаразд, коханий?

i_seek_me (18/01 14:01): Привіт. Та нормально все, на роботі закрутився, взагалі часу не було на інтернет. Але начебто все розрулив.) Як ти?

partizanka (18/01 14:06): Я гарно, останні дні теж багато роботи маю. Але знайшла часу трохи, пошукала Стефці одягу різного, іграшок, обставила кімнату... Подивишся? Я на її сторінці створила кілька альбомів, там все є:)

i_seek_me (18/01 14:09): Так, зараз кави зроблю, і гляну. Тобі пасує материнство. Навіть літери по-іншому виглядають:)

partizanka (18/01 14:10): Правда? Дякую, сонечко:)

i_seek_me (18/01 14:11): Та нема за що)

partizanka (18/01 14:13): Слухай, тебе не дивує те, що з нами відбулося? Ну, в сенсі... Не виглядає дебільно? Ми в житті не бачилися навіть, і раптом завели дитину…

i_seek_me (18/01 14:20): Та ні. Як на мене все нормально, це навіть схоже на природний етап розвитку людства.

partizanka (18/01 14:20): Поясниш? Що Ти на увазі маєш?

i_seek_me (18/01 14:29): Зараз спробую. Дивись, людству вже багато років. За цей час ми встигли просто нереально засрати цю планету. Нас сім мільярдів, ми галасливі і самозакохані, як гопники на дискотеці, і земля під нами трясеться. Але наша підсвідомість набагато розумніша за нас, на інстинктивному рівні людство розуміє, що його стало забагато, і впроваджує механізми, які дозволяють запобігти подальшому збільшенню популяції...

partizanka (18/01 14:30): Ти про війни?

i_seek_me (18/01 14:33): Та ні, не зовсім. Війни звісно також, але в теперішньому світі справи все частіше вирішуються в не так радикально. Я про те, що людство вигадало чайлдфрі, громадянський шлюб, які наносять нищівних ударів по класичному інституту сім'ї, а також гомосексуалізм, який не може подарувати закоханим дитину, а крім того є відмінною можливістю підхопити якусь невиліковну хворобу. Все це – механічні обмежувачі кількості. Природа показує нам наше місце.

partizanka (18/01 14:40): Геї - це результат нормального перебігу еволюції?!

i_seek_me (18/01 14:41): І лесбійки. Чому б ні? Задумайся над цим...

partizanka (18/01 14:42): Добре.

i_seek_me (18/01 14:50): Але це все дрібниці з тим, що зробив і зробить інтернет... Цивілізація вигадала ідеальний засіб для швидкого і досяжного спілкування, але ефект від цього прямо протилежний. Новий спосіб спілкування виявився настільки зручним і легким, що саме спілкування звів до рівня звички, позбавив його реальної цінності. Інтернет повністю перекреслив усе, чого людство добивалось століттями. Етика, мораль, філософія, прагнення до самовдосконалення, та навіть фізична сила – все, що тисячами років слугувало критеріями відбору найкращих, це все полетіло до біса, бо тепер задля того, щоб бути цікавою людиною, та і навіть успішною, у всякому разі в очах інших, достатньо лише мати вихід у всесвітню мережу. Все інше зробить за тебе фантазія співбесідника.

partizanka (18/01 14:59): Ти перегибаєш палицю... Інтернет це просто засіб спілкування.

i_seek_me (18/01 15:15): Добре. Ти кохаєш мене?

partizanka (18/01 15:15): Так, дуже.

i_seek_me (18/01 15:20): Звідки ти знаєш, що я той, за кого себе видаю? Ти в житті мене не бачила, нічого не знаєш про мою роботу, про мої жести, про смак шкіри, і про друзів, з якими я провів останній тиждень!

partizanka (18/01 15:22): Ти ж казав, що завантажений роботою був!

i_seek_me (18/01 15:25): І що далі? Я можу сказати тобі все, що завгодно, і це не буде брехнею в повному розумінні.

partizanka (18/01 15:27): Чому? Ти нормальний?!

i_seek_me (18/01 15:30): А тому, що весь цей сраний інтернет - це суцільні, безнадійні, і безкінечні розмови із собою. Так, так! Ти говориш не зі мною, а зі своєю вигадкою, говориш сама із собою. А те що кажу я - дрібні і неважливі репліки.

partizanka (18/01 15:40): Ти теж, виходить, із собою говориш?

i_seek_me (18/01 15:41): Так і є... По той бік монітору немає жодної справжньої людини, є тільки необмежений простір для моєї власної фантазії.

partizanka (18/01 15:45): Ти мудак, коханий. Ти тиждень тусувався невідомо з ким, невідомо де, і зовсім забув про нас із Стефкою. Може візьмеш бодай якусь участь у її вихованні?

i_seek_me (18/01 15:47): Добре, зараз напишу їй улюблених гуртів і книжок в профіль.

partizanka (18/01 15:50): І подивися уважно, чи нема там якихось непристойних картинок чи відео, чи людей в неї на сторінці... В інтернеті діти ростуть так швидко...)



III.

i_seek_me (07/04 23:34): Ти на роботі досі? Уже пізно, чому ти не спиш?

partizanka (07/04 23:35): Сидимо зі Стефанією дивимося мультики. Вона скучила за Тобою, питає, чому Ти так рідко приходиш...

i_seek_me (07/04 23:36): Я дивлюся, вам гарно разом:)

partizanka (07/04 23:40): Але без Тебе погано... Слухай, я шалено хочу Тебе побачити. Я неймовірно цього хочу. Я хочу переконатися, що Ти не вигадка. Я хочу довести Тобі, морда цинічна, що ні хуя Ти не розумієш. Відмазки не приймаються.

i_seek_me (07/04 23:58): Що, правда не приймаються?:) Гаразд.

partizanka (07/04 23:59): Коли і де Ти зможеш зустрітися?

i_seek_me (08/04 00:00): За місяць я їду у відрядження до Львова. Підійде?

partizanka (08/04 00:07): Та підійде... Не здохнути би від туги і бажання за цей місяць.

i_seek_me (08/04 00:10): Не здохнеш. Все буде гаразд.



IV.

Трохи менше, ніж за місяць, теплої травневої ночі з п'ятниці на суботу partizanka перетинала польсько-український кордон під Рава-Руською. Була в легкій світло-зеленій сукні до колін, і мала з собою лише невеличкий наплічник, де лежала косметичка, комплект нової білизни, і велика пляшка бехеровки. Вона виглядала такою піднесеною, і чутливою, що молодий поляк-прикордонник навіть не спитав її про мету візиту, все було і без того ясно.

Продираючись до львівського середмістя таксівкою, вона слухала плюскотіння алкоголю в рюкзаці, і її думки так само неспішно котилися хвилями від скронь униз живота. «добре. сьогодні ми зустрінемося. треба не забути віддати йому бехеровку. чорт, лише б не забути. зразу побачу його, і віддам. хоча ні. спершу вип'єм те, що він принесе, подивимося, як все складеться, і якщо складеться погано, я цю бехеровку сама вижру з горя, коли повертатимуся. але краще б мати нагоду випити її разом.»

Про можливість взагалі не пити їй навіть не йшлося.

Його потяг прибував вранці, о шостій з хвостиком, отже вони домовилися зустрітися рівно о сьомій на Площі Ринок, під Нептуном. Вже за чверть сьома вона була майже готова – на балконі, що над «Синьою Фляжкою» вдягла нові трусики, і нашвидкуруч нанесла макіяж. Ліфчик вирішила не одягати.

Це був перший раз, коли вона прийшла на побачення без запізнення, і перший раз, коли чоловік не подарував їй квітів, вона навіть зраділа цьому, - і тут він виділявся. I_seek_me привітав її помаранчами і вином, провів пальцями по вустах, і свіжонанесена помада миттю розмазалася по обличчю.

- Я, певно, смішно виглядаю зараз?

- Та забий ти...

Він взяв її за руку, як хазяїн, взяв, як свою власність, і потяг кудись ранковими лабіринтами. Львів о цій порі зовсім безлюдний, лише де-не-де трапляються прибиральники, і безсонні туристи. Partizanka погано знала місто, і вже за кілька кварталів взагалі втратила орієнтацію, йшла за ним покірно і безголосо.

Одної секунди, заплющивши очі, вона відчула в його пальцях таке потужне бажання, що її здалося, що i_seek_me прямо зараз заштовхне її в якесь подвір'я, і почне ґвалтувати, по-звірячому роздерши в лахміття невагому тканину її сукні. З тієї миті partizanka майже весь час йшла із заплющеними очима. Він мав рацію - дотик багато чого вирішував, і зараз, навіть не бачачи його, вона почувалася геть щасливішою, аніж коли не бачила його, але не торкалася через відстань.

Думки її перервав раптовий поштовх у плече, і міцні обійми, - вона таки наврочила собі це щастя.

Той, хто проводив два безтурботні дні у Львові знає, що це – ціла вічність. Нажаль - вічність скороминуща. Така швидкоплинна, що їм майже не вдалося поговорити, але не було схоже, щоб хоч хтось із них жалкував про це. На їхньому боці була погода, їхній вік та досвіди, які поступово переплавлювались у досвід спільний. Ці двоє робили те, що тільки можуть робити у Львові двоє нічим не зв'язаних людей під час першої зустрічі, - тобто робили абсолютно все.

Partizanka весь час запевняла себе, що це все не сон, а він зник саме тоді, коли вона остаточно в це повірила. Просто прокинулася від будильника за півтори години до потяга, і зрозуміла, що i_seek_me більше нема поруч. Він пішов, і його реальність підтверджували лише ключі від цієї орендованої на вихідні квартири на столику біля дверей.

Кордон у зворотному напрямкові вона насилу перетнула, прикордонники довго вагалися, дивлячись на її залите сльозами обличчя, і порожню пляшку від бехеровки, але зрештою попустилися, і partizanka вкотре залишила цю країну.



V.

partizanka (01/09 09:00): Привіт. Я вже і не сподівалася тебе тут застати.

i_seek_me (01/09 09:10): Привіт. Я сам не сподівався що ти досі тут. Як справи? Що нового?

partizanka (01/09 09:12): Та в порядку все... Я переїхала.

i_seek_me (01/09 09:15): Куди?

partizanka (01/09 09:15): Стокгольм.

i_seek_me (01/09 09:30): А, ну так... Філія раю на землі:)

partizanka (01/09 09:31): Так:) вчора проходила УЗД. Сказали в мене буде дівчинка:)

i_seek_me (01/09 09:35): Вітаю:) Як назвеш?:)

partizanka (01/09 09:36): Ну, Стефка... Я думала, Ти здогадаєшся.

i_seek_me (01/09 09:59): Точно:) Ну що ж, сподіваюсь, ти зумієш гарно пояснити їй, чому вона вже має свою сторінку в інтернеті)

Mar. 26th, 2012

(no subject)

Купив навушники. Вони так вушка гріють:)

Mar. 22nd, 2012

озон

я вже й забув, наскільки сильно люблю запах озону))

Previous 10