зима обіцяє бути спокійною:) в мене є купа касет і працюючий магнітофон. в мене є молоко, кориця і кава) в мене багато чого є взагалі) заходьте в гості:)

скажи, а ты бы смогла полюбить меня вот такого:
располовиненного?
того, который утром пишет на пленку твои разговоры,
а вечером корчит невинного?

того, который одною частью себя -
тихий и вежливый,
а другою толкает ладонью нежной
на встречную?

зима. деревья вдоль улицы бьет от озноба,
дети прячут улыбки в шарфы, ножи за спинами.
скажи, а ты, полюбив меня, смогла бы стать такою -
располовиненной?

чтоб, издеваясь, делить меня
на ясное "до" и непонятное "после",
чтобы размазать чернилом по нотному стану,
или хотя бы стать моим воздухом?

скажи, сумеешь ли ты остаться,
или тебя точно так же сожрет страх,
когда я буду с треском рваться
ровно по линии рваной Днепра?

P.S.
бессильной рукою сжимаю свой парабеллум.
готовлюсь к миру, мечтая о погребах винных,
а ты под окнами пишешь(черною сажей по снегу белому):
"я с тобою, располовиненный"

Перебігаючи дорогу вантажівці,
пиздячи мед з президентської пасіки,
готуючи зраду коханій жінці,
будь готовий до наслідків.

Якщо твої піарщики подають тебе новим Богом,
коли стаєш до керма політичної сили -
неодмінно будь готовим до того,
що рано чи пізно тебе піднімуть на вили.

Підписуючи акти державної злуки,
відстрілюючи із кущів окупантів,
будь готовий до того, що твоїм онукам
на тебе буде відверто начхати.

Влада - найобка!
Сам підставляєшся під репресії,
а вона витягає із тебе соки,
і гальмує природні рефлекси.

За тобою постійно стежать,
і знайдуть, як би ти не ховав обличчя,
покажуть, як мало від тебе залежить,
і змусять сховатись поглибше.

І так - кожен перший,
мовчить і ховає очі.
Від твоїх слів нікому не стане легше,
хіба що на кілька хвилин огидно - це точно.

Навіть продавши політиці своє гаряче серце,
заклавши душу на ідейному вівтарі,
не дивуйся, якщо і тобі знайдеться
місце на ліхтарі!

Одже, підіймаючи над головою
свій національний прапор,
скажи, ти точно готовий
до того, що будеш розтоптаний натовпом?

говорячи про те, наскільки я люблю певне місто я констатую лише ступінь моєї симпатії до людей, з якими я в цьому місті спілкуюсь. цих вихідних промисловий Кривий Ріг увійшов в трійку моїх улюблених міст, слідом за Львовом та Харковом.
хаотичне нагромадження житлових масивів, водоймищ та занедбаних парків, і загалом з першого погляду відсутність систематичного планування міста. радянськість в архітектурі, що в умовах ери пластику, яка панує у великих містах, виглядає дуже симпатично. є безмежна і невловима краса у каркасах іржавих воріт, похилених бетонних стовбах посередині дворів, розбитих бордюрах та вивісках, які ще памятають напевно хрущова. красиві, прості люди, з якими можна говорити довго не напружуючись. купи листя яке здається, і не думають палити, і сніг, який починав зриватись в перший день листопада. але про це можливо потім буде окрема розмова.
читання, на які я їздив мене вперли неймовірно через відсутність понту, і абсолютно сімейну атмосферу. скажу чесно - я так давно не розслаблявся.
дякую всім, хто там був.
Даринці - просто мегадякую за все-все-все.
чекаю в гості:)
ну і фоток - зовсім трішки:)

отакої:)
тепер і я лауреат літературного конкурсу:)

http://roman-skyba.livejournal.com/4977.html
шкода шо пізно дізнався, хотів приїхати(

сильно прихворів

дякую А.П.
когда поднимается температура,
деревья в панике начинают бегать по городу,
и какое еще может быть настроение,
кроме такого, чтоб перестать наконец-то быть твердым?

чтобы растечься по полу лужицей,
вызывать раздражение и безграничную жалость.
чего еще надо? и так за окнами мокро и скучно!

чуть-чуть молока.
да холодных рук на плече.
в общем, самую малость.

настрій трохи не туди.
дуже хочу вже на читання в Кривий Ріг 31 жовтня.
над містом нависли дощі, може незабаром і сніг піде. багато сидітиму вдома.
якщо кожен з вас порадить мені по хорошому фільму мені буде не так сумно:)

Варвара Черезова
Від мене до тебе алея з косого дощу

Вона.

Майже три літа підряд я чекаю осінь.
Знов після серпня не вересень – тільки червень.
Спека триклята ніяк не минає досі.
Сонячні промені, наче кільчасті черви,
Теплого неба густу виїдають просинь.

Довгі алеї, що тиждень – дедалі довші.
Вечір. П’янка ефемерність. Відсутність сенсу.
Кожна палата, немов Трафальгарська площа,
В центрі якої стовбичить зі шприцом Нельсон.
У кабінет терапії – немов на прощу.


P.S.
Досі живу і кімната м’яким оббита.
Файно годують... пігулки в обидві жмені.
Флегма кубами повільно тече у вені.
Нині принесли червоні розкішні квіти.
Кляті троянди. Виною - кільчасте літо...

Він.

М’яко і тепло. Вбираюсь в новенькі крила.
Добрий Господь передав тобі в спеку зливу.
Гарні новини – звільняється місце зліва.
Будь мені янголом. Дуже чекаю, мила





як на мене - просто божественно

хто не знає, від Донецька до моря їхати 3,5 години електричко. або 2 години маршруткою
я їхав електричкою

Маріуполь в околицях залізничного мені за атмосферою чомусь сильно нагадував Тернопіль. Море - гарне. до порта я і цього разу не дійшов, бо зайобся.
зате вранці в залі очікування в Ясинуватій відчув дрижаки по тілу - читав маленького Принця. божественна книжка

короче, день пройшов не дарма
море справді гарне восени. хто не був - раджу.

і ще - остання фотка яку я встиг зробити в Маріуполі. сцука, вона мені такою моторошною видається.
отже, Маріупольський пляж, кілька годин до заходу сонця:

ця осінь уже відчутно помітна на дотик
але ти поки що тільки на слух
а в нашій майбутній квартирі уже гуляє осінній протяг
і маленька донька ніяк не хоче злазити з рук

а давай ми назвемо її Іринкою
будем читати їй вголос бажати солодких снів
давай навчимо її сміятись весело й дзвінко
будемо купувати цукерки й кумедних зелених слонів

а давай ми навчимо її малювати
ну хоч зайчика там або хоча би сонечко
купимо їй червоне і радісне плаття
і дозволимо довго сидіти на підвіконні

щоби вона час від часу ставала навшпиньки
впираючись ручками у дерев'яну раму
і дивилася як повільно пливуть пухнасті хмаринки
щоб мене називала лесиком а тебе просто мамою

давай ми назвемо її Іринкою
і з дитинства будем давати слухати ролінгів
навчимо її не здаватись якшо буде важко і гидко
і засинати поклавши під голову теплу долоньку

а ще подаруємо їй парасолю щоби не мокла під зливою
вона матиме карі очі і кучеряве волосся
давай зробимо так щоб вона почувалась щасливою
вже років так через п'ять після цієї осені

Останні кілька днів я постійно вв'язуюсь в дискусії навколо сучасного літературного процесу в нашій країні. Особливо в дискусії про молоде покоління. Точніше, про наступне, після двотисячників.
Є десятки людей, яких вважають цікавими, багатообіцяючими і тд, які постійно крутяться по всяких фестах, виграють якісь гранти, щосили намагаються пропхатись у видавництва, щоб вбити своє ім'я золотими літерами в історію нашої літератури. Але така фішка: про шо вони пишуть? Покоління завжди виховується на одних принципах, носить той самий одяг, читає ті самі книжки, робить такі самі дурниці. Отже, маємо набір клонів, які пропонують читачеві виключно свої рефлексії, при цьому навіть не роблячи спроб навести лад в безкінечному потоці слів(я маю на увазі пишуть верлібром, не опускаючи свій талант до рівня віршування, просто викладаючи безформенні потоки на папір, ну чи на екран, хто на шо гаразд). І от, коли матеріал викладається в такий спосіб, читач перестає розрізняти авторів(а це погодьтесь, важливо, бо говорячи про українську літературу ви неодмінно відрізните наприклад Сосюру від Тичини, нє?), перестає розрізняти систему образів в кожного з авторів, перестає розуміти взагалі, де він знаходиться, і як звідси піти. Молоді оці мені відповідали, мовляв ну і нафіг, не розуміють - не слухайте, не приходьте. А як же так, мать вашу? Ви пишете для чого? Для того, шоб люди шось відчували, шось розуміли, комусь писали ваші рядки, коли йому погано? Чи для того, шоб нахуячитись на фесті, потім незграбно але пафосно прочитати пару поезій, і після цього шукати по жж і контактах свої фотки з події, і всім розказувати шо я пиздатий поет?
Звісно, великою мірою цьому зарадила хвиля слемів, особливо 2008 рік. Це був поштовх, але на мою думку - поштовх вниз, в яму. Це був час, коли було зібрано багато талановитих людей, багато енергії і добра в одному місці, і врешті перетворилось на буфонаду і малозрозумілі пасажі. Хоча мені рік тому так вірилось в поезію.

Ви мене вибачте за наївність, але поет мусить стояти на барикадах. Війни в нас слава богу поки нема, так шо йдеться про барикади духовності і моральності, які зараз закидані всяким хламом. А поети займаються онанізмом. Добре, і фігово коли вони ним займаються на публіку.

Так от, до чого я веду? Двотисячники це був вимушений крок в літпроцесі. після дев'яностиків не встигли сформуватись нові естетичні принципи, нові способи подачі матуріалу читачеві. Таким чином, покоління двотисячних просто втрапило під вплив західних тенденцій. Проблема української літератури, як нам казав викладач в універі, полягає в тому, що кожне наступне покоління формується окремо від минулого. Це звісно погано, але якшо зараз покоління яке формується(яке вже, я чув, отримало неформальну назву *підстрілене покоління*) намагається зараз наслідувати двотисячників - то це, вибачте, я прогнозую сплекс графоманії, який начисто закреслить всі минулі здобутки, і відкине український літературний процес за межі європейського.

Вихід зі становища мені бачиться таким: для успішного формування майбутнього української літератури, для повернення їй зацікавленого читача, молоді поети повинні задуматись над власними понтами, і перестати творити до болю схожі один на одний *вірші*. Подумайте не про статистику в жж, і не про те, як видати книжку, і не про те, чи оплатять вам дорогу і житло на фестивалі. Покопайтесь в собі, ви ж розумні люди. Невже всередині кожного не знайдеться чогось справжнього, не пластмасового? Подумайте про те, як щось перевернути в голові людини, яка вас буде слухати, або читати. тобто фактично це означає повернення до етичних та естетичних принципів які були властиві поколінню 90-х, і які підтвердили право України на участь у загальноєвропейскій літературі. Треба себе перебороти і зробити крок назад. Це ж не так і погано - робити крок назад, коли зайшов трохи не туди?

пс: Не шукайте тут злих слів, їх просто нема. Тут є тільки гіркота і нерозуміння того, чому все відбувається саме так. Я думаю багато хто, відкинувши ображеність перших хвилин, впізнає себе. А чи зможе він іти правильно - покаже час. Я поки шо не знаю, чи зможу йти правильно. Тому і намагаюсь розхитати когось, а в першу чергу - себе, таким от чином.

з любов*ю, ваш олексій чупа.

таких ранків уже не буває майже
зате дні
просто перенасичені блюзом
осінь
хтось шось тобі каже
а ти неначе сидиш на піску славнозвісної тузли

і куриш і куриш і куриш
і дивишся в хвилі
і вони набігають на кеди
одна за одною
час медитацій
ранкових будильників
людей із рулетками що міряють територію

і так сталося
бачиш
зовсім випадково
тебе відтисли до самого краю
далі хоч стій хоч падай -
нічого окрім прибою
а за спиною мінімум
півжиття
і кілька невдалих *кохаю*

і ти
від безсилля вкотре торкаєшся пальцями
поверхні води
шо здається рідною й теплою
краплі по шкірі стікають
все так як і мало статися
ще кілька ночей
протягнути за добре знайомою схемою

передосінніх ранків
яких далі буде
все більше і більше
ніхто не дзвонить
бо безнадійно заплутано всі можливі дроти
хтось робить так
шо в навушниках зовсім не чути нічого
крім тиші
і знайомого голосу: *якшо бачиш куди іти - іди*

минулий фест запамятався мені крутою-крутою музикою. цей фест з музики вперли лише СКАЙ, все інше - соррі, дико не сподобалось, особливо собачки, яких я дуже люблю, а вони мене навіть пострибати не розворушили. вчергове переконався шо Мертвий Півень наживо я слухати не можу. отакий я їбанат.
але цей фест однозначно запамятався купою мегалюдей - круті харківяни, крутий Леонович, крута Швецова і крутий Жадан. круті кияни, ну про наших донецьких я взагалі мовчу, круті криворожаночки. всі круті. а, і Сніцар крутий, разом з Хамерманами. це був піздєц.

з фесту врешті я привіз два негативних моменти - Демченко придурок, і по-друге, за всієї моєї поваги до білорусів(я б навіть сказав - любові), та до Сергія Прилуцького особисто, мене кумарить те, що слеми українські виграють білоруси, чиїх віршів на слух мало хто сприймає і на половину. імхо, і без образ.

ну і насамкінець - я любімий. майже не пив, багато курив, і читав вірші про проституток:)


пс: малковичінг, дякую за коньяк, і міцне рукостискання, ти кльовий=) Гадзинському - дяка за книжечку. по дорозі додому читав, вперло:)

коли до вересня залишається зовсім трохи
і вже помалу кидається жовтим листям вітер
ти цю невелику відстань поділиш на кроки
шоб трохи легше було доповзти й не згоріти

бо ти знаєш сама - ці останні тижні
перед суцільними нервами і дощами
легко діляться на близьке до святого і грішне
і так легко малюється олівцем на просохлих рамах

ці вікна прочинені в місто знають так мало
про те шо турбує нас у тісній квартирі
перед першими блоками нудної політреклами
десь на кордоні між серпнем і повною втрати сили

щороку те саме мотаючи шию у шалик
виходячи вранці по молоко й круасани
відчуваєш дедалі ясніше - до вересня зовсім мало
а літо вже видохлось і задихається під ногами

а може би варто з останніх махнути до моря
і впасти в нірвану малюючи шось на порожньому березі
а може варто було би когось із собою
і з ним аж до ранку щоб навіть пальці штиняли паленим хенессі

коли до вересня залишається зовсім нічого
коли голови відриває поривами перших холодних вітрів
стає дуже дивно і добре коли тебе знаходять у ліжку живого
правда ще трохи сонного і здається ще й розуміють без слів

перекинуться поглядами повсідаються на підвіконня
і будуть слухати як опадає листя
з високих і строгих дерев на асфальт ще зовсім теплий і чорний
і будуть дивитися як дерева стають прозорі і чисті

рушимо далі. цей запах впізнаєш між тисячі інших,
він розгортається в тобі так високо й міцно,
він насувається десь із степів, із ламкої ранкової тиші.
все найцікавіше почнеться з раптовим підвищенням тиску

а ну, заграй нам свою боссанову
безголове й гаряче донецьке літо,
шоб спека під сорок майже цілодобово,
і шоб усі магазини відкриті

шоби асфальт прогинався мов той пластилін,
шоб вистачало друзів, жінок, і шоб кожного мучила совість.
тут не мають часу для застуд і ангін,
бо з ранку їбашать на цю упосліджену промисловість

тут не чули про кризовий стан економіки, сини за батьками,
один за одним - зникають у пащах мартенів і шахт,
ах, як ці сталеві руки тримають гранені стакани,
ах, як легко нас вмовити випити на брудершафт!

діти степів повертаються після запеклого бою
в спокійні квартири, в обійми до рідної мами...
наше сонце ще світить. воно просто сховалося за терикони.
(і поки не дуже спекотно...
давай ми зустрінемось в центрі
і вип'ємо шось під бітлами?)

ні нажаль він не бачив нас.
навіть поодинці не те шо заплетених у вузол
розкажи Богові про свої плани
хай він лахає з тебе
шо з того шо одного січневого дня
ви просто хотіли пройтися уздовж берега зимового моря
простягаючи руки до солоного приморського неба
підтягуючи його до себе
над цими південними землями
завжди таке податливе і наївне небо
воно моститься тобі в долоні
воно перестрибує від міста до міста як мале грайливе кошеня
шукаючи найтепліше серед міст
він не бачив нас щасливими
не бачив як ми засинаємо щоразу на інших квартирах
він нас взагалі не бачив
але дивись яка дивна річ
ми все одно згадуємо його з ніжністю
навіть переставши ранити одне одного
не знаю як ти
але мені життя віднедавна уявляється
цілковитим спогляданням дороги у віконце заднього вигляду
бачиш усі свої помилки
і усміхаєшся знаючи шо виправити не зможеш
не знаю як ти
а я час від часу повертаюсь до цих закинутих пляжів
і недовго ходжу
в сподіванні знайти слід твоєї тендітної ніжки
ніяких слідів
тут давно не було нікого з наших
але
прикладаючи до вуха покручену мушлю
інколи вдається почути твій голос
неначе по той бік довгої і теплої розмови
а значить ти також десь тут
хоча би в одному із зимових снів

20.06.09.
а ми просто влаштуємо рок-н-ролл
в цьому Богом забутому місті
розминемось на тиждень
і залишимось чуєш
святими і чистими
ми будемо йти слід у слід
по під'їздах і тихих кав'ярнях
танцювати і пити портвейн
і знати що все абсолютно марно
від того на що ми хворі
ще немає навіть недіючих ліків
тому щоб зам'яти всі сварки
просто прикинемось дітьми
бо це в наших протертих жилах
під нашою шкірою рветься Полтва
і серця вже навчені битись
в одному ритмі із Оперним
наші долі колись перетнувшись
невпинно повторюють це карколомне сальто
Ти вчила мене сприймати речі простіше
а я тебе майже миттєво кінчати
від передчуття вокзалів
це місто ніколи не сприйме нас
а ми в свою чергу живими йому не дамося
просто давай влаштуємо рок-н-ролл
будем приходити час від часу
пестити пальці і непокірне волосся
і говорити : " чуєш, я міг би лишитись надовго
але для мене ти надто вологе і тісне".
і у відповідь чути як місто
приймає тебе в обійми та тисне.

найкраща ілюстрація мого настрою
початки всіх проблем варто шукати в минулому. шось не зробив, шось зробив не так - все це позначається, дуже помітно позначається на розвиткові подій, і врешті від якоїсь дрібнички може залежати, чи не розіб'ється твій човен о скелі неподалік омріяного берегу
зараз я виправляю помилки, які зробив колись(а зрештою не так вже і давно. кажу слова, які не казав. відвідую міста які не відвідав, і прощаюсь з тими містами де бував занадто часто, і з якими пов'язано багато болю. все буде добре. я більше не дозволяю брехати собі і не пробачаю ударів та плювків

до скорих зустрічей, рідні.

варто тільки шоб настрої
на кілька секунд перетнулись
неначі стрілки годинника рано-вранці
розумієш нарешті - варто висказати
якесь одне з бажань
які осіли на дні нашого спільного серця
і тільки зрідка підіймаються вгору разом з дурнуватими ревнощами
варто висказати якесь одне з бажань вголос
і наша без того немаленька країна стане неосяжною
і шо найгірше - стане такою як ми мріємо пошепки:
шоб неможливо було перетнутись
у жодному з міст
на жодному з сайтів
у жодному з життів
бо знаєш я рідко комусь про це говорю
але ти
саме ти мусиш знати

я просто ламаю людям карки
не бажаючи
не замислюючись над тим
засинаючи поруч чи за шалену кількість кілометрів
видихаючи сигаретний дим разом із рідними іменами
які неначе смола обліпили стінки моїх легень
беру своїми руками ці молоді тіла
і зкручую шиї
кидаючи в миттєво зхолодніле повітря:
*добраніч кохана. пробач, добре? я також роблю це без зла,
але ти мусила знати
чи як це називається у людей?
так
мусила знати шо з мого життя рідко виходять зберігши власне
хай навіть я про це не попереджував
але ж врешті-решт
ти могла загуглити
і обачно перейшовши на інший бік
залишатися сірою
кольору моїх очей
кольору який навіть витікаючи
з вен
мало кого цікавить*

літній час
зупинити годинника стрілки
попросити стояти допоки спека
пробити всі точки
дізнатись усе
про ліки
розпивати коньяк по вокзалах
і бібліотеках
трамваї тролейбуси - тільки би їхати
дівчата і хлопці тільки би не одному
шукати у випадкових посмішках втіхи
і в незнайомих обличчях шукати знайоме

якшо ти чекаєш мене
іди собі
йди
мене до ранку точно не буде
я з тих хто ціле життя
вчиться ходити по теплій воді
або з тих кого точно забудуть
чекаю чи зливи влітку
чи снігу
на мить відсунувши пам'ять в темний
куточок кімнати
де просто тихо
розірвати це небо навпіл тільки би впевнено
так як дарують пісні або фєньки
на довгу згадку
до наступних зустрічей
наші сліди заплутані й теплі
а значить зустрінемось
і можливо
зустрінемось
зранку